Страх нового

 Буває, що наша Мишка гавкає на незнайомий предмет. Особливо це буває смішно серед ночі. Прокинеться, побачить нову сумку, кинуту посеред хати, і гавкає, аж заливається.

Страх нового - він є і у людей. Коли я носила під серцем Дениса, я так боялася, що доля мені підкине дитину із якоюсь важкою особливістю розвитку або хворобою... Казалося, що хай вже буде ще одна дитина з синдромом Дауна, ніж, скажімо, з ДЦП. Бо оце знову перелаштовувати своє життя під щось інше, навчатися новому, практикуватися. Воно лякає. 

Тому зараз, коли я заберу ось-ось Євгена додому, я налаштована рішуче і не маю страху: бо я вже проходила майже такий самий шлях. Я вчила старшу донечку знову ходити після важкої травми. Відновлювала функцію ноги, коліна,ставила на ноги у прямому сенсі, допомагала їй перебороти страх болі. Це була реабілітація тривалістю у рік. І такий шлях, майже такий, я мушу пройти знову. Тепер з Євгеном.

Сьогодні ми знову боролися із страхом болі. І я вигадувала нові ігри та віршики під ці ігри. Це добре у мене виходить. І Жені подобається зі мною грати, працювати, навчатися, відновлюватися. Подобається моя підтримка. Він просто світиться від того, що відчуває мою любов. А я тим часом думаю, що час, проведений з дітьми 

 у лікарні - це ледь не найкращий час у моєму житті. З Ірочкою було те ж саме. Такої близькості між мною та дітьми більше не буде, побутові клопоти накриють з головою, інші члени сім'ї також будуть відтягувати увагу на себе.

Тому насолоджуємося корисним спілкуванням останню добу у лікарні. І насолоджуємося неймовірною франкфуртською весною, ласкавим сонечком.